ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 січня 2009 року м. Київ Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: Бутенка В.І., Панченка О.І., Лиски Т.О., Сороки М.О., Штульмана І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 23 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 10 січня 2007 року у справі за позовомОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області про стягнення недоплаченої грошової допомоги до Дня Перемоги, - встановила: У вересні 2006 рокуОСОБА_1. звернувся до суду із зазначеним позовом до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області (далі - УПСЗН Лисичанської міської ради, відповідач). Вимоги обґрунтовував тим, що відповідно до частини 5 статті 14 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ (надалі - Закон №3551-ХІІ) йому, як учаснику війни щорічно до 5 травня має виплачуватися разова грошова допомога у розмірі трьох мінімальних пенсій за віком. Проте, фактично такі виплати у 2003, 2004 2005 роках відповідачем здійснювались у розмірі меншому, ніж це передбачено Законом №3551-ХІІ. У зв'язку з цим, позивач вважав, що у відповідача за вказаний період перед ним утворилася заборгованість у розмірі 1722,00 грн., яку він просив суд стягнути у примусовому порядку. Постановою Лисичанського міського суду від 23 жовтня 2006 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 10 січня 2007 року, позов ОСОБА_1. було задоволено частково та стягнуто з Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради на його користь заборгованість із виплати одноразової грошової допомоги до Дня Перемоги за 2005 рік у розмірі 946,00 грн. В частині позову щодо стягнення заборгованості за 2003, 2004 роки - відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності. Не погоджуючись із постановленими по справі судовими рішеннями та посилаючись на порушення норм матеріального права, відповідач у касаційній скарзі просить зазначені рішення судів скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю. Заслухавши доповідача, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Як встановлено судами попередніх інстанцій,ОСОБА_1. є учасником війни, що підтверджується посвідченням серії "В-ІІІ" №432610, виданим відповідачем 10.06.1997 року. Згідно зі статтею 14 Закону №3551-ХІІ в редакції чинній на момент розгляду справи, щорічно до 5 травня учасникам війни виплачується разова грошова допомога у розмірі трьох мінімальних пенсій за віком.
Статтею 171 Закону №3551-ХІІ обов'язок щодо здійснення таких виплат у розмірах, передбачених статтями 12 - 16 цього Закону, покладено на органи праці та соціального захисту населення. Разом з тим слід зауважити, що Законом України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" від 23 грудня 2004 року №2285-ІV учасникам війни, до яких відноситься позивач, була передбачена виплата щорічної грошової допомоги у 2005 році в розмірі 50 грн., яку він отримав у встановлений строк. Вказане положення даного Закону в період з 5 травня по 30 вересня 2005, протягом якого позивач міг отримати грошову допомогу (ч.4 ст. 171 Закону №3551-ХІІ), не визнане неконституційним. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по різному встановлювали розмір щорічної допомоги учасникам війни. Отже, для вирішення цього спору слід визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах. Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу. Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: "Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше". За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України. Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше. Виходячи з наведених положень Конституції України та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що статтею 34 Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" фактично змінено положення Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", який діяв у часі раніше, пріоритетними в даному випадку є положення статті 34 Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік". Наведених положень закону та роз'яснень Конституційного Суду України суди попередніх інстанцій не врахували і дійшли помилкового висновку про неправомірність дій відповідача, а відтак постановлені ними рішення в частині задоволення позову не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню. Разом з тим, відмовивши в частині позову щодо стягнення заборгованості за 2003 та 2004 роки, суди вірно застосували річний строк позовної давності, встановлений статтею 99 КАС України, оскільки на цьому наполягав відповідач. Зважаючи на те, що по справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, обставини справи встановлені судами повно й правильно, а судові рішення є помилковими лише в частині - постановлені по справі судові рішення підлягають зміні в частині задоволення позову з постановленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1. Керуючись ст.ст. 222, 223, 225, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів - постановила: Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради - задовольнити частково. Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 23 жовтня 2006 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 10 січня 2007 року в частині задоволення позовних вимогОСОБА_1 за 2005 рік - змінити, постановивши в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. В решті судові рішення залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена за винятковими обставинами лише у випадках, з підстав, у строки та в порядку, які визначені статтями 235-239 Кодексу адміністративного судочинства України. Судді: