ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 січня 2009 року
м. Київ
к-19731/07
Вищий адміністративний суд України у складі:
головуючого судді
Цуркана М. І.,
суддів
Бившевої Л. І.,
Гашицького О. В.,
Мойсюка М. І.,
Розваляєвої Т. С. (доповідач у справі),
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області на постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 29 червня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області про стягнення недоплаченої одноразової щорічної допомоги, встановив: В травні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом. Обґрунтовуючи вимоги позовної заяви, позивач зазначив, що йому, як учаснику бойових дій, відповідно до правил статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щорічно до 5 травня належить виплачувати разову грошову допомогу у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком. Посилаючись на те, що такі виплати в 2003-2005 роках проводилися не в повному обсязі, просив стягнути з відповідача недоплачену суму грошової допомоги у розмірі 1 898 грн. 75 коп. Постановою Лисичанського міського суду Луганської області від 29 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2006 року, позов задоволено частково: стягнуто з Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області на користь ОСОБА_1 щорічну одноразову грошову допомогу за 2005 рік у сумі 1 410 грн. 00 коп. Не погоджуючись з рішенням судів першої та апеляційної інстанції, відповідач звернувся з касаційною скаргою. Посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив суд спірні рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі у межах, визначених ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Судами встановлено, що позивач є учасником бойових дій і користується правом на отримання одноразової щорічної грошової допомоги, яка виплачується до 5 травня, передбаченим ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Зазначена допомога виплачувалась позивачу у 2003 році в розмірі 90 грн. 00 коп., у 2004 році - 120 грн. 00 коп., у 2005 році - 250 грн. 00 коп. Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення щорічної одноразової грошової допомоги за 2005 рік, суд першої інстанції прийшов до висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позовні вимоги щодо донарахування щорічної грошової допомоги за 2005 роки є обґрунтовані з огляду на те, що положення Закону України «Про Державний бюджет на 2003-2005 роки» суперечать ст. 22 Конституції України, а тому грошова допомога підлягає виплаті позивачу в розмірах, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; позовні вимоги за 2003- 2004 роки не підлягають задоволенню, оскільки позивач пропустив строк на звернення до суду за захистом свого порушеного права. Суд касаційної інстанції не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій. Відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі п'яти мінімальних пенсій за віком. Однак Законом України від 26 грудня 2002 року № 380-IV «Про Державний бюджет на 2003 рік» учасникам бойових дій передбачена разова грошова допомога в розмірі 90 грн. 00 коп. (ст. 28), Законом України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV «Про Державний бюджет України на 2004 рік» (ст. 44) - 120 грн. 00 коп., Законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-ІV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (ст. 34) 250 грн. 00 коп. Тобто в даному випадку на період виникнення зазначених спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня учасникам бойових дій. Отже для вирішення цього спору необхідно визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах. Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу. Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України.
Отже за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше. Таким чином, суд касаційної інстанції не вбачає підстав для визнання дій відповідача незаконними, оскільки при визначенні розміру щорічної разової грошової допомоги останній керувався саме положеннями Законів України «Про Державний бюджет України на 2003-2005 роки», норми яких, враховуючи вищевикладене, мають пріоритет над нормами Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Що стосується 2004 року, то рішенням Конституційного суду України від 01.12.2004 року було визнано, що ст. 44 Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» не відповідає Конституції України. Згідно із ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Тобто рішення Конституційного Суду України мають перспективну дію. Таким чином, на момент виникнення спірних відносин стаття 44 Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» була діюча, а відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Крім того, колегія суддів не може погодитись з висновком судів щодо пропуску позивачем передбаченого ст. 100 КАС України строку на звернення до суду з вимогами про стягнення недоплаченої суми грошової допомоги за 2003 - 2004 роки. Суди не взяли до уваги, що Кодекс адміністративного судочинства України набрав чинності з 1 вересня 2005 року. За таких підстав, позивач мав право звернутися до суду з адміністративним позовом за правилами, передбаченими цим Кодексом, протягом річного терміну з дати набрання чинності цим Кодексом. З врахуванням викладеного звернення позивача до суду з адміністративним позовом відбулося в межах встановленого законом строку, а відтак підстави, передбачені частиною 1 ст. 100 КАС України, для відмови в позові в частині стягнення грошової допомоги за 2003-2004 роки відсутні. Відповідно до ст. 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. Керуючись статтями 222, 223, 229, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив: Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради Луганської області задовольнити. Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 29 червня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 09 серпня 2006 року скасувати. Ухвалити нове рішення. В позові відмовити повністю. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України лише за винятковими обставинами у строк та у порядку визначеними статтями 237 - 239 КАС України.
Головуючий суддя
Цуркан М. І.
судді
Бившева Л. І.
Гашицький О. В.
Мойсюк М. І.
Розваляєва Т. С.