ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА і м е н е м У к р а ї н и 03 лютого 2009 року м. Київ Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі: головуючого - Смоковича М.І., суддів: Весельської Т.Ф., Горбатюка С.А., Мироненка О.В., Чумаченко Т.А., розглянувши у письмовому провадженні в касаційній інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради про стягнення недоплаченої одноразової щорічної допомоги, провадження по якій відкрито за касаційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради на постанову Лисичанського міського суду від 9 червня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 вересня 2006 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради про стягнення щорічної разової грошової допомоги за 2003 - 2005 роки. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є учасником бойових дій, тому відповідно до статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ) щорічно до 5 травня має право на отримання разової грошової допомоги у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком. Однак відповідач у 2003 році згідно Закону України від 26 грудня 2002 року № 380-ІV «Про Державний бюджет України на 2003 рік» виплатив зазначену допомогу тільки в розмірі 90 гривень, у 2004 році згідно Закону України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV «Про Державний бюджет України на 2004 рік» виплатив допомогу в розмірі 120 гривень та в 2005 році згідно Закону України від 23 грудня 2004 року № 2285-ІV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» виплатив зазначену допомогу тільки в розмірі 250 гривень. Вважаючи, що відповідач при нарахуванні та виплаті допомоги повинен керуватись лише Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач просив стягнути з відповідача невиплачену грошову допомогу за 2003 - 2005 роки суму у розмірі 1 898 гривень 75 копійок. Постановою Лисичанського міського суду від 09 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 26 вересня 2006 року, позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з відповідача одноразову щорічну допомогу за 2005 рік у сумі 1 410 гривень, в іншій частині позовних вимог відмовлено у зв'язку з пропуском строку звернення до суду. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Касаційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав. Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що для врегулювання спірних правовідносин у цій справі пріоритетними є норми Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Такий висновок зроблений судами з порушенням правил застосування норм матеріального права. Судами попередніх інстанцій встановлено та з цим погоджуються сторони, що позивач є учасником бойових дій. Статтею 12 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ передбачено, що учасникам бойових дій виплачується щорічна одноразова допомога до 5 травня в розмірі 5 мінімальних пенсій за віком. Однак, Законом України від 26 грудня 2002 року № 380-ІV «Про Державний бюджет України на 2003 рік» (ст.28) учасникам бойових дій, до яких відноситься позивач, установлено виплату цієї допомоги в розмірі 90 гривень, Законом України від 27 листопада 2003 року № 1344-ІV «Про Державний бюджет України на 2004 рік» (ст. 44) установлено виплату цієї допомоги в розмірі 120 гривень, а законом України від 23 грудня 2004 року № 2285-ІV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (ст. 34) установлено виплату цієї допомоги в розмірі 250 гривень. Зазначені закони України, в період з 5 травня по 30 вересня відповідних років, протягом якого позивач міг отримати грошову допомогу (ч.4 ст.17-1 Закону від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ), не визнані неконституційними. Тобто, в даному випадку на період виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору в цій справі, були наявні нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня учасникам бойових дій. Отже, для вирішення цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який з цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у виниклих правовідносинах. Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу. Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше». За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України. Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше. Виходячи з наведених положень Конституції України та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що вищезазначеними статтями (28,44, 34) законів України «Про Державний бюджет України на 2003 та 2005 роки» фактично змінено положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», який діяв у часі раніше, пріоритетними в даному випадку є положення статей 28,44, 34 відповідно законів України «Про Державний бюджет України на 2003 та 2005 роки». Зазначених обставин та норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанцій під час вирішення спору в цій справі, чим порушили правила застосування норм матеріального права, а саме помилково надали перевагу приписам Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». З огляду на викладене рішення судів першої та другої інстанцій підлягають скасуванню. Оскільки обставини справи встановлені повно і правильно, а суди першої та апеляційної інстанцій лише порушили норми матеріального права, тому колегія суддів приходить до висновку про ухвалення нової постанови, якою слід відмовити в позові. Керуючись статтями 223, 229, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів п о с т а н о в и л а : Касаційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення і житлових субсидій Лисичанської міської ради задовольнити. Постанову Лисичанського міського суду Луганської області від 09 червня 2006 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 26 вересня 2006 року скасувати та відмовити Недохлібову Володимиру Вікторовичу в задоволенні позову. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена за винятковими обставинами до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин. Головуючий М.І. Смокович Судді Т.Ф. Весельська С.А. Горбатюк О.В. Мироненко Т.А. Чумаченко