І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 жовтня 2008 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
...
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до управління культури і туризму Львівської обласної державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_2, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 жовтня 2007 року й ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2007 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2006 рокуОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що відповідно до наказу від 5 вересня 2005 року його звільнено з роботи з посади директора Львівської обласної філармонії на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України. Таке звільнення вважає незаконним і необгрунтованим, так як звільнено його було безпідставно, з порушенням вимог трудового законодавства та під час його тимчасової непрацездатності.
Крім того, у засобах масової інформації відносно нього надруковано повідомлення, що порочать його честь і гідність.
Просив поновити його на роботі, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу та 5 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 22 жовтня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2007 року, у задоволенні позову відмовлено.
В обгрунтування касаційної скаргиОСОБА_1 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ставить питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, щоОСОБА_1 не надав доказів на підтвердження своїх вимог про поновлення на роботі; його звільнення проведено згідно з наказом, який є законним і обгрунтованим, оскільки допущені позивачем порушення, які стали підставою для звільнення, а саме: 1) прийняття на роботу без відома головного диригента 41 артиста симфонічного оркестру, 2) незаконність звільнення головного диригента ОСОБА_3, що підтверджується судовим рішенням, 3) невиконання завдання керівництва щодо підготовки концепції діяльності філармонії, плану заходів з удосконалення творчо-виробничої, господарської та фінансової діяльності зазначеної установи, 4) відсутність позивача 3 жовтня 2005 року на роботі без поважних причин - є грубим порушенням трудових обов'язків і їх наявність підтверджена достатніми доказами у справі.
Проте повністю з такими висновками суду погодитися не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Пунктом 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України у випадку одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу) трудовий договір може бути розірваний з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Аналізуючи зміст п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України та п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", можна дійти висновку, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України, судам необхідно з'ясовувати, чи мало місце порушення працівником своїх трудових обов'язків, перевіривши коло цих обов'язків та визначивши, які саме обов'язки з їх числа порушено працівником; у чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору на підставах, визначених законом, та чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені ст. ст. 147(1), 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень.
За змістом ч. 2 п. 27 указаної постанови, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду.
Так, з посилань позивача щодо обгрунтування своїх вимог убачається, що він вимушений був прийняти на роботу на конкурсній основі 41 артиста симфонічного оркестру для запобігання зайвих витрат бюджетних коштів у зв'язку із запрошенням на проведення концертів разових виконавців, оскільки в оркестрі були наявні більше 40 вакантних місць.
Проте суд не дав указаним посиланням ОСОБА_1. жодної оцінки та в порушення наведених вимог законодавства не перевірив, чи було порушено позивачем процедуру прийняття на роботу цих працівників та чи перевищив він при цьому свої службові обов'язки, хоча це має значення для справи.
Крім того, з наявної у справі копії витягу з рішення Галицького районного суду м. Львова від 12 травня 2006 року про задоволення позову ОСОБА_3 про поновлення на роботі (а.с. 15), яке стало однією з підстав для висновку суду про незаконність звільнення ОСОБА_1. головного диригента симфонічного оркестру ОСОБА_3, не вбачається, що незаконне звільнення останнього мало місце саме з вини ОСОБА_1. Судом не дано жодної оцінки тому, що зазначене рішення у справі про поновлення на роботі ОСОБА_3 було ухвалене судом лише у травні 2006 року та не існувало на момент звільнення ОСОБА_1. з роботи, а тому посилання на нього судом як на допустимий доказ не можна визнати законним. При цьому сам по собі факт поновлення на роботі звільненого працівника не може свідчити про вину саме позивача в цій справі та бути безумовною підставою для накладення на нього дисциплінарної відповідальності.
Також у порушення ст. ст. 212, 213, п. 1 ч. 1 ст. 214 ЦПК України суд не зазначив у рішенні, на підставі яких саме доказів він дійшов висновку стосовно самоусунення ОСОБА_1. від виконання завдання керівництва щодо підготовки концепції діяльності філармонії, плану заходів з удосконалення творчо-виробничої, господарської та фінансової діяльності зазначеної установи.
Крім того, з матеріалів справи й змісту рішення суду першої інстанції не вбачається, що суд належним чином установив коло трудових обов'язків позивача та визначив, які саме обов'язки з їх числа порушено ОСОБА_1., а також те, що посадові обов'язки (посадова інструкція) позивача взагалі розглядалися судом, оскільки у справі відсутня копія такого документа.
Крім того, ч. 1 п. 18 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" установлено, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясовувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом, і перевіряти їх відповідність законові.
Проте у порушення вимог зазначеної постанови копія відповідного наказу про звільнення позивача з роботи в матеріалах справи також відсутня. У зв'язку із цим суд був позбавлений можливості належним чином у відповідності з вказаними положеннями законодавства перевірити законність підстав звільнення ОСОБА_1. з роботи.
Таким чином, навівши в рішенні лише узагальнені доводи сторін та свої висновки, суд у порушення ст. ст. 57 - 59, 212, 213 ЦПК України не зазначив у рішенні про наявність конкретних допустимих і належних доказів, які б свідчили про законність звільнення позивача з роботи, не відобразив належним чином у ньому результати оцінки таких доказів та не з'ясував усіх обставин, що мають значення для справи.
Також слід зазначити, що відповідно до ч. 2 п. 18 указаної постанови Пленуму Верховного Суду України суд не вправі визнати звільнення правильним, виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Так, згідно з посиланнями позовної заяви та змістом заперечень відповідача грубим порушенням позивачем трудових обов'язків відповідач вважав: 1) прийняття на роботу без відома головного диригента 41 артиста симфонічного оркестру, 2) незаконність звільнення головного диригента ОСОБА_3, що підтверджується судовим рішенням, 3) невиконання завдання керівництва щодо підготовки концепції діяльності філармонії, плану заходів з удосконалення творчо-виробничої, господарської та фінансової діяльності зазначеної установи.
Однак у порушення вимог зазначених положень законодавства суд у своєму рішенні помилково зазначив ще й додаткову обставину, з якою відповідач не пов'язував звільнення ОСОБА_1. - відсутність позивача на роботі без поважних причин 3 жовтня 2005 року.
Апеляційний суд усупереч вимогам ст. 303 ЦПК України на вказані порушення судом першої інстанції норм цивільного процесуального права уваги не звернув та помилково залишив рішення цього суду без змін.
За таких обставин ухвалені у справі рішення не можна визнати законними й обгрунтованими, вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 22 жовтня 2007 року й ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 27 грудня 2007 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.