У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇН
15 жовтня 2008 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного
Суду України в складі:
головуючого
Яреми А.Г.,
суддів:
Левченка Є.Ф.,
Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, відділ паспортної, реєстраційної та міграційної служби Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві, про визнання договору дарування квартири та рішення про реєстрацію недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 29 лютого 2008 року,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2007 року ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом.
Зазначала, що вона є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1. В зв'язку з погіршенням стану здоров'я, вона разом зі своїми родичами неодноразово відвідувала нотаріальну контору з метою поділу між ними належного їй майна.
У січні 2007 року їй стало відомо, що 15 грудня 2006 року приватним нотаріусом було посвідчено договір дарування, за яким вона подарувала свою квартиру племіннику, ОСОБА_2. Крім того, вона довідалася, що відповідач ще до укладення договору дарування зареєструвався в її квартирі.
Оскільки вона хотіла поділити квартиру між сестрами й не мала наміру дарувати її відповідачу, не пам'ятає обставин, за яких було вчинено цей правочин, та перебувала у хворобливому стані, що позбавляв її можливості усвідомлювати значення своїх дій, а за станом зору не могла бачити зміст підписаного документа, ОСОБА_1 просила суд визнати договір дарування від 15 грудня 2006 року недійсним.
Оскільки вона не давала згоди на реєстрацію племінника у своїй квартирі, ОСОБА_1 просила суд визнати проведену відділом паспортної, реєстраційної та міграційної служби Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві реєстрацію відповідача на житлову площу квартири недійсною.
Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 29 травня 2007 року в позові відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 29 лютого 2008 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 15 грудня 2006 року між ОСОБА_1 таОСОБА_2., і реєстрацію ОСОБА_2. у цій квартирі недійсними.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення місцевого суду.
Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до чч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відмовляючи в позові, місцевий суд виходив із того, що позивачкою не надано доказів про вчинення нею спірного правочину в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій чи не могла керувати ними.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 на час укладення спірного договору дарування внаслідок психічного захворювання не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними.
Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна.
Згідно з вимогами ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При вирішенні справи суди виходили з того, що ОСОБА_1 була власником квартири АДРЕСА_1; 18 листопада 2006 року в цій квартирі був прописаний її племінник, ОСОБА_2, а 15 грудня 2006 року нотаріусом посвідчено договір дарування квартири, за яким ОСОБА_1 подарувала свою квартиру ОСОБА_2.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» роз'яснено, що для визначення наявності у особи стану, коли вона не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.), на момент укладення спірної угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення місцевого суду, яким у позові було відмовлено за відсутністю доказів на підтвердження заявлених вимог, в обґрунтування свого висновку про наявність підстав для задоволення позову послався на висновок судово-психіатричної експертизи від 30 жовтня 2007 року, яка була проведена відносно ОСОБА_1 після ухвалення рішення місцевим судом і в іншій цивільній справі за заявою сестри позивачки про визнання останньої недієздатною. При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що цим висновком установлено нездатність ОСОБА_1 усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними на час проведення експертизи 30 жовтня 2007 року та що питання про психічний стан ОСОБА_1 на час укладення спірного договору 15 грудня 2006 року експертами не вирішувалося.
В порушення вимог ст.ст. 60, 213, 214, 303 ЦПК України апеляційний суд ухвалив своє рішення на припущенні щодо психічного стану ОСОБА_1 на час укладення спірного договору та не вирішив питання щодо можливості призначення у справі судово-психіатричної експертизи.
Крім того, апеляційний суд при перегляді справи не вирішив у процесуальному порядку заяви ОСОБА_1 від 18 липня 2007 року про відмову від апеляційної скарги (а.с. 152-153).
За таких обставин ухвалене у справі рішення апеляційного суду не можна визнати законним і обґрунтованим, тому з урахуванням вимог чч. 2 і 3 ст. 338 ЦПК України воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 29 лютого 2008 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до того ж суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.