У х в а л а
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 жовтня 2008 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
...
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства “Акціонерна страхова компанія “ІНГО Україна” про стягнення страхової виплати за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ЗАТ “Акціонерна страхова компанія “ІНГО Україна” про стягнення страхової виплати, посилаючись на те, що після настання страхового випадку відповідач на порушення укладеного договору добровільного страхування належного позивачу автомобіля відмовився здійснити страхову виплату.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2007 року позов задоволено. Стягнуто із ЗАТ “Акціонерна страхова компанія “ІНГО Україна” на користь ОСОБА_1556 059 грн. 96 коп. страхової виплати та судові витрати у справі.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для відмови страховика в здійсненні страхової виплати перелічені в ст. 991 ЦК України та ст. 26 Закону України “Про страхування”. Той факт, що, як установлено судом, автомобіль перебуває в міжнародному розшуку як викрадений не є передбаченою законом підставою для відмови страховиком у здійсненні страхової виплати. Крім того, як указав суд, у справі відсутні докази того, що страхувальник ОСОБА_3 чи вигодонабувач ОСОБА_1 знали про зазначену вище обставину та замовчували цей факт під час укладення договору страхування.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що під час укладення договору страхування страхувальник подав завідомо неправдиві відомості про об'єкт страхування, його технічний стан і вартість, до того ж надав страховику документи стосовно страхового випадку поза межами визначеного договором страхування строку, що є підставою для відмови від здійснення страхової виплати.
Однак погодитися з таким висновком не можна.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 991 ЦК України страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати у разі подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування.
У системному зв'язку з п. 2 ч. 1 ст. 989 ЦК України, згідно з яким страхувальник зобов'язаний при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, підставою для відмови страховиком від здійснення страхової виплати є завідоме введення його в оману страхувальником шляхом умисного неповідомлення про такі відомі йому обставини, які мають істотне значення для визначення ймовірності настання страхового випадку і розміру можливих збитків від його настання (страхового ризику). Тобто, це повинні бути такі обставини, знання яких страховиком призвело б до відмови в укладанні договору або суттєво внесло зміни у тарифікацію договору страхування. Разом з тим, неповідомлення страхувальником про відомі йому обставини, які повинні були бути відомими і для страховика, не може бути підставою для відмови у здійсненні страхової виплати. Навіть необережна (халатна) непоінформованість страховика про істотні для оцінки страхового ризику обставини не звільняє його від обов'язку здійснити страхову виплату в разі настання страхового випадку.
Судом установлено, що власником автомобіля є позивач ОСОБА_1, який 28 квітня 2004 року придбав його на біржових торгах, а 29 квітня 2004 року зареєстрував у МРЕВ і отримав свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу.
У той же день 29 квітня 2004 року шляхом оформлення полісу страхування наземного транспортного засобу ЗАТ “Акціонерна страхова компанія “ІНГО Україна” було укладено договір страхування зазначеного автомобіля зі страхувальником ОСОБА_3 Вигодонабувачем за умовами договору було призначено позивача ОСОБА_1
Згідно з поданою страхувальником ОСОБА_3 заявою на страхування автомобіля автомобіль є 2004 року випуску, на час укладення договору страхування не експлуатувався, знаходився в автосалоні та його вартість становила 888 300 грн. (а.с. 46).
Разом з тим відповідно до акта експертної оцінки від 29 квітня 2004 року станом на 29 квітня 2004 року автомобіль, 2003 року випуску, є технічно несправним, має численні пошкодження кузова, передня частина автомобіля потребує відновлення, двигун, скло, радіатор - заміни. Вартість автомобіля згідно із цим експертним висновком станом на 29 квітня 2004 року становить 45 020 грн. 03 коп. (а.с. 131).
Крім того, згідно з виданою СП “Автомобільний дім Україна” довідкою автомобіль виготовлено в 2002 році (а.с. 129).
Однак, указані страхувальником ОСОБА_3 у заяві на страхування автомобіля дані були перевірені та підтверджені представником страховика, про що складено акт огляду транспортного засобу (а.с. 46).
Суд на зазначену обставину уваги не звернув, оцінки їй не дав, хоча вона має значення для правильного вирішення справи. Не роз'яснив суд відповідно до вимог п. 4 ст. 10 ЦПК України й право сторін на пред'явлення позову про визнання договору страхування недійсним за таких обставин.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 991 ЦК України страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати в разі несвоєчасного повідомлення страхувальником без поважних на те причин про настання страхового випадку.
У системному зв'язку з п. 5 ч. 1 ст. 989 ЦК України, яким на страхувальника покладено обов'язок повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором, правове значення має повідомлення страховика про настання страхового випадку в строк, який дає страховику можливість дослідити обставини випадку і дійти висновку про визнання його страховим випадком чи про відмову в цьому. Сам по собі факт порушення страхувальником визначеного договором страхування строку подання документів, які стосуються страхового випадку, за наявності факту своєчасного повідомлення страховика про настання страхового випадку не може бути підставою для відмови в здійсненні страхової виплати.
Судом першої інстанції встановлено, що про настання страхового випадку страховика було повідомлено в той же день.
Апеляційний суд на зазначене також уваги не звернув, установленого судом першої інстанції факту не спростував, належної оцінки факту порушення страхувальником визначеного договором страхування строку подання документів стосовно страхового випадку не дав та дійшов помилкового висновку про необхідність відмови в позові.
Таким чином, судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення та передачі справи на новий розгляд. Оскільки зазначені порушення були допущені як судом першої інс танції, так і апеляційним судом, справу слід передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 336, ч. 2 ст. 338, п. 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 3 жовтня 2007 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 3 квітня 2008 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.